Проблема не в тому, що людина не знаходить себе. Поки життя триває, рано підводити які-небудь підсумки і робити остаточні висновки. Набагато більш сумно, коли цей пошук так і не починається. Люди воліють підлаштовуватися під ситуацію замість того, щоб знайти себе в ситуації. Легше змиритися з обставинами, з середовищем, з громадськими вимогами і установками, зі своїми недоліками, – просто приймати все це як належне, як природну даність, в якій потрібно жити і до якої слід пристосуватися.
Набагато складніше, небезпечніше і болючіше побачити весь жах початкової ситуації, що оточує людину, в якої він себе вперше раптом виявляє – її безособову і байдужу природу, в якій не знаходиться окремої людини як самостійної особистості. Людина виявляється не потрібна світу, в якому вона намагається себе знайти, їй просто не знаходиться в цьому світі місця. Два різних тіла не можуть займати однини простір. Людина якась окрема, унікальна і самостійна сутність, як незалежна від оточуючих обставин причина власного життя, що породжує це життя і керуюча нею, виявляється зайвою по відношенню до світу.
Суть світу – в його безособової природи. Світ і є набір якихось узагальнених закономірностей існування природи і суспільства, які прагнуть в своєму прояві до елімінування всіх відмінностей, до граничної впорядкованості, визначеності і однозначності всіх і вся, до повної передбачуваності всіх процесів і явищ. Метафорично, можна сказати, що світ прагне стати однією величезною особистістю.
Окрема людина, як незалежна особистість, виявляється не просто непотрібною світу, коли перестає його обслуговувати, перестає брати участь у загальних відтворенні його безособового існування, – людина в де якомусь сенсі стає небезпечною для світу. Своїм власним існуванням людина приносить фактор невизначеності та непередбачуваності, порушуючи функціонування єдиного організму світу. Більш того, шукаючи і збираючи себе по світу, людина тим самим зменшує колективне тіло світу, знищуючи світ.
«Людина повинна запропонувати за себе викуп, тобто створити цінності, які компенсують його індивідуальне відсутність в колективній сфері», говорив К.Г.Юнг. Ми допомагаємо жити іншим, коли стаємо собою, «такими, якими нас створили боги» (Джеймс Холліс). Допомагаємо тим, що звільняємо інших людей від тягаря власної неповноцінності, комплексів і всіляких очікувань і, в зв’язку з цим, самі звільняємося від потреби в Іншому, щоб він ту неповноцінність зміг би хоч якось компенсувати. Наша неповноцінність і відсутність самостійності імперативно змушують нас пред’являти до інших всілякі вимоги. Причому найчастіше неможливі для інших, бо це наші справи, і інші допомогти зробити їх за нас просто не зможуть, по самій їх суті, що має відношення саме і тільки до нас, а не до інших. З іншого боку, людина сама створює якісь нові цінності для інших, показуючи на власному прикладі як можна жити інакше, більш повно і щасливо, якщо виходити з інших передумов. Для початку потрібно зрозуміти, що ви нічого не повинні світу, а і світ нічого не винен вам. В такому випадку, якщо ви чогось бажаєте, то це ваш особистий вибір, і досягати його доведеться власними зусиллями. Може бути з допомогою, але ніяк не за рахунок інших. По-іншому не вийде, вірніше, – не виникне цього задоволення від досягнутого. Залишиться якийсь неприємний осад, що не дає в повній мірі насолоджуватися результатами.
Виникаючи як самостійна окрема особистість, людина стає «прозорою» для світу, тобто «її не видно» тим самим уникаючи світу, від обов’язковості деяких діючих в ньому колективних закономірностей (або міфів). Прагнучи до однаковості, до реалізації себе як однієї єдиної особи, світ не може «помислити» саму можливість співіснування поруч подібних, але інших, таких же рівних йому особистісних утворень. Тому, в світі просто відсутні кошти, не сформовані за непотрібністю «органи», щоб пізнати іншу особистість, побачити окремої людини. В результаті вивільняється енергія, раніше розтрачується під впливом цих колективних міфів, з’являються додаткові сили, які можуть бути використані для інших, особистих завдань, які людина ставить собі сама.
Будуючи себе, людина не просто включає в себе деякі готові частини світу. Тільки ставлячись до світу, до своєї ситуації в ньому, до обставин свого життя як до «сирого матеріалу», який повинен бути привласнений і засвоєний, повністю і без залишку перетворений, трансформований в інше, людина може звільнитися від світу, перестати бути власне світом, тобто, як спочатку, залишатися складається з матеріалу світу і тільки з нього.
Точніше, в людині, як спочатку аморфному і залежному від світу освіті, виникає друга природа, трансцендентний центр, вільний простір, власне чоловік . Виникає суб’єкт, що діє за своєю волею і відповідає за свої вчинки. Який діє за допомогою першої природи, яка нікуди не зникає, а стає його інструментальної частиною, як і раніше складається з об’єктивності світу і співвідноситься з його законами, але не визначається більш тільки ними.
В іншому випадку, якщо в самій людині так і не виникне щось власне, їм самим створене і визначається, якщо він залишиться складається з чужого, з змістів світу цього, що належать цьому світу і функціонують за його законами, – настане момент, коли власник цих змістів прийде й вимагатиме віддати своє, зажадає віддати те, що належало йому з самого початку. Причому вимагатиме з відсотками «за користування», і тоді може так статися, що від людини не залишиться нічого.