Пророчий сон Авраама Лінкольна

1 178 переглядів

linkolmІсторія людства складається не тільки з реальних подій, але і з містичних подій, які особливим образом впливають на реальність. Звичайно, учені від подібних фактів відмахуються, намагаючись не зауважувати. Але як не помітити те, про що розповів сам президент США — знаменитий Авраам Лінкольн?

А. Лінкольн

Лінкольн не був ні романтиком, ні містиком. Навпроти, тільки твердий і тверезий політик міг раз і назавжди покінчити з рабством у Сполучених Штатах. Однак він надавав великого значення прикметам і символам у житті людини, вважаючи їх якимись посланнями Вищих сил. Був у Лінкольна і давній вірний друг — Уорд Хилл Ламон, що частенько давав своєму високопоставленому приятелеві слушні поради і розумні рекомендації. Однак сам містер Ламон прославився не дружбою з Лінкольном, а своїми дивними здібностями — він чи був не найсильнішим медіумом Америки. Лінкольна, звичайно, мало цікавили медіумічні здібності старого друга, але одне його правило політик запам’ятав. «Час прийде, доля дасть знак!» — любив проказувати Ламон.

У листопаді 1860 року, коли вся його родина так переживала за його політичну кар’єру, що він навіть зляг з нервовою лихоманкою, Лінкольн побачив сон, у якому чийсь голос запитав його: « Чи хочеш ти бути переобраним на другий строк президентства? Це буде дуже важкий для тебе час…» Лінкольн, анітрошки не роздумуючи, відповів: «Так! Але не тому, що прагну до влади, а просто вважаю, що саме президентську роботу саме я виконаю зараз краще всіх».

Цей дивний сон Авраам і переказав дружині, запевняючи її, що тепер точно знає: він буде обраний на другий строк. Однак він не сказав дружині про іншу фразу зі свого пророчого сну. Адже, почувши його згоду, голос Долі вимовив: «Але тобі прийдеться заплатити. Ти помреш при виконанні своїх службових обов’язків!» Але до чого хвилювати жінку такими страшними словами? Тим більше що пророчі сни вже тривожили Лінкольна. Один раз йому приснилося, що один з його генералів, командуючий загонами жителів півночі, надіслав у Білий дім телеграму про перемогу своїх військ. На жаль, це був тільки сон! І, прокинувшись, Лінкольн дуже пошкодував про це. На ранковому засіданні керівників адміністрації президент хотів говорити про збільшення військових витрат. І перемога отут була б до речі.

Але сон — не ява і не доказ своєї правоти. Керівники адміністрації тільки стривожено качали головами: «Поки немає перемог, не варто просити грошей у конгресу!» Лінкольн спалахнув: «Незабаром буде перемога!» Але засідання вже закривалося. І отут президент, здійнявшись, заявив: «Почекаємо ще півгодини. Я очікую телеграму!» — «Звідки ви знаєте, що вона прийде?» Лінкольн уперто насупив брови: «Я бачив її… у сні!»

І отут двері відчинилися. Увійшов секретар: «Пан президент! Вам термінова телеграма!» І це була та сама довгоочікуване послання — вірний аргумент у діях президента Лінкольна.

Березень 1865 року видався клопітливим для Білого дому. Президент відбивався від нападок різних політичних партій і угруповань. Дні Лінкольна проходили то в нескінченних дискусіях, то у вимотуючому інтерв’ю з газетярами, а те і зовсім у суперечках із дружиною Мєрі, жінкою запальною і химерною, котра частенько ставила чоловіка в невигідне положення, висміюючи його прихильників. Президент нервував, спав уривками. Часто засипав не в своїй в спальні, а в якому-небудь кабінеті Білого дому.

У ту ніч, як не дивно, удалося лягти спати раніше. У всьому Білому домі панувала якась неприродна тиша, немов всі його численні мешканці — і Лінкольни, і охорона, і помічники, і прислуга — заснули в повній тиші. Але години через дві президента розбудили дивні звуки, начебто вдалечині хтось плакав.

Лінкольн здійнявся, нашвидку одягся і, взявши свічу, спустився вниз зі своєї спальні, розташованої на другому поверсі. Проходячи по сходам і коридорним прольотам, президент помітив, що ніде чомусь немає світла. На першому поверсі теж було темно, хоча плач і стогони чулися звідти. Але як не дивно, навколо нікого не було. Висвітлюючи собі шлях свічею, Лінкольн пройшов по цілій анфіладі кімнат — скрізь чувся плач, але ніде не було ні душі. Президентові стало страшно — де ж слуги, помічники, охорона?! Нарешті, він добрався до східного крила Білого дому і у знемозі штовхнув важкі двері Великого залу. Та розгорнула з лиховісним скрипом, і Лінкольн завмер на порозі.

Посередині залу стояла труна, закрита білим покривалом. Навколо ридали безутішні люди. У першому ряді Лінкольн розглянув обличчя своєї дружини Мєрі і віце-президента Джонсона. «Хто помер у Білому домі? Що трапилося?» — запитав Лінкольн одного із солдатів охорони. «Президент! — відповів охоронець. — Його вбили!»

«Не може бути! — хотів крикнути Лінкольн. — Я живий!» Але отут його свідомість затуманилася, і він… прокинувся.

Тільки через пару тижнів Лінкольн зважився повідати про свій сон. Але говорити було якось незручно — хіба він хлопчисько, щоб боятися снів?! Президент написав лист своєму другові Ламону, описавши те, що побачив. Цей лист зберігся в американських архівах, як і відповідь Ламона. Друг стривожився: «Постарайся бути дуже обережним. Знаєш адже, що кожен знак має свою таємницю. Твій сон — попередження. Нікуди не ходи один і постарайся відпочити!»

У п’ятницю 14 квітня 1865 року президент США разом із дружиною, друзями і численною охороною відправився в театр. Він завжди любив сцену і обожнював акторів. До того ж театр — саме багатолюдне місце, там-то із президентом, якого любить всі нації, нічого не може трапитися!

У той вечір у театрі Форда давали веселу комедію. Лінкольн сидів в урядовій ложі із дружиною. Публіка захоплено аплодувала грі акторів. У театрі стояли сміх і гамір. І ніхто не помітив, як в урядову ложу ввійшов колишній актор Джон Уілкс Бут і позаду, практично в упор, вистрілив у президента. У шумі подання звук пострілу виявився майже непомітний. І тільки майор Рєтбоун, що перебував у ложі, зрозумів, що відбулося непоправне, і кинувся на Буту. Але вбивця полоснув майора ножем і вискочив з ложі прямо на сцену. Публіка вирішила, що це черговий акторський трюк, і вибухнула оплесками. Але отут закривавлений Рєтбоун, висунувшись із ложі, закричав, що на президента зроблений замах. Диригент оркестру спробував затримати Буту, але той і його вдарив ножем, потім пробіг повз акторів і вискочив через двері на сцені.

У театрі здійнялася паніка. Жінки непритомніли, чоловіки судорожно металися: хтось кинувся в погоню за вбивцею, хтось спробував допомогти президентові. Але смертельно пораненому Аврааму Лінкольну вже нічим не можна було допомогти.

Через день у Великому залі східного крила Білого дому почалася панахида по вбитому президенті. У самий розпал її раптом зі скрипом розгорнули важкі двері. Мєри Лінкольн і віце-президент Джонсон злякано підняли заплакані обличчя. Але в прорізі дверей, що розкрилися, нікого не побачили.

Убивцю президента виявили тільки в ніч із 25 на 26 квітня. Бут ховався на відокремленій фермі. У перестрілці, що зав’язалася, він був застрелений і відніс із собою в могилу таємницю замаху. Ясно ж, що стріляв саме він, але в спланованій змові брало участь багато людей.

Однак не тільки ця таємниця тривожить дослідників, а ще один містичний збіг, століття через. В 1960 році, через 100 років після обрання Лінкольна на президентський пост, черговим президентом США став Джон Кеннеді — так само, як і Лінкольн, улюбленець простого народу. І він теж був убитий майже через 100 років — в 1963 році. Причому, як і Лінкольн, у п’ятницю, при великому скупченні народу і у присутності своєї дружини. І якщо Лінкольн був застрелений, коли перебував у театрі Форда, те Джон Кеннеді — коли їхав в автомобілі фірми «Форд». І при цьому автомобілем був «Лінкольн»!

Ще більш дивним стане збіг, якщо згадати, що вбивця Лінкольна, Бут, народився в 1839 році, а вбивця Кеннеді, Чи Харви Освальд, рівно через 100 років — в 1939-м. І Бут, і Освальд були жителі півдня і входили в екстремістських співтовариствах. І в тім і в іншому випадку постріли були зроблені однією людиною, але за всім цим стояла ціла змова. От тільки призвідників в обох випадках поліція так і не знайшла.

Однак історія із пророчими баченнями в Білому домі не закінчилася. Згодом по всій Америці розповзлися слухи, що Авраама Лінкольна бачили в Білому домі у вигляді… примари. Президент блукав по коридорах, холам і кімнатам будинку своєю характерною ходою, схрестивши руки за спиною. Майже всі пізні хазяї Білого дому почували його присутність: і Рузвельт, і Ейзенхауер, і чоловік і жінка Кеннеді, Джонсони, Рейгани. Гаррі Трумен, що вступив на пост президента США в 1945 році, спочатку висміював розповіді про примару Лінкольна, ну а потім різко замовчав. Женці ж він зізнався, що сам особисто один раз побачив Авраама у власній спальні.

Та і прості слуги Білого дому дотепер частенько зіштовхуються з убитим 16-м президентом. Один з телеграфістів, вийшовши з кімнати, що колись служила кабінетом Лінкольна, і залишивши там потрібні на завтра папери, виключив світло. Але через пару секунд світло знову загорілося. Видно, і примарам незручно читати депеші в темряві. Коли ж телеграфіст відімкнув двері і увійшов у кабінет, то нікого там не виявив. Хіба тільки було холодно і різко пахнуло озоном, що звичайно і відзначається після відвідування примар.

А один раз Мєрі Эбен, помічниця чоловік і жінка президента Рузвельта, увійшовши в колишню спальню Лінкольна, ясно побачила, що вбитий Авраам, сидячи на ліжку, знімає черевики. Мєрі скрикнула, і на її лемент прибіг собака Рузвельтов — Фала. Але, підскочивши до дверей спальні, і та перелякалася — піджала хвіст і заскиглила. Виходить, теж зрозуміла, що не реальна людина сидить на ліжку.

Але гірше всього довелося королеві Нідерландів Вільгельмі, що під час візиту оселили саме в одній з кімнат, що колись належали родині Лінкольн. Властиво апартаменти були досить зручні, Вільгельміна розслабилася, але, готуючись до сну, почула стукіт у двері. Оскільки було вже пізно, королева давно відпустила свою покоївку. Зрештою, і слуги мають право на відпочинок. Так що довелося Вільгельміні самій відкрити двері. Яке ж було її здивування, коли на порозі вона побачила покійного Лінкольна, одягненого у фрак, як на прийом. 16-й президент США оглянув її допитливим поглядом, немов хотів розглянути, потім поклонився і… станув у повітрі.

Словом, як підсумував прес-секретар президента Клінтона Майкл Мак-Каррі: «Час від часу з’являються повідомлення, що в Білому домі з’являються таємничі бачення, що нагадують відомих історичних особистостей, і я вірю ім. Я чув такі розповіді від серйозних людей, і в мене немає підстави їм не вірити…»

Схожі записи

Не проходьте мимо, а поділіться публікацією в соц.мережах!!!

Будь ласка залишіть свій коментарій нам буде приємно почути вашу думку!

Увага: Комментарії модеруються. Відправляти знову не потрібно. Дякуємо за розуміння!!!