Сонячна система очами предків

1 641 переглядів

sustemaНа більшості знайдених археологами циліндричних печатках символи, які позначають небесні тіла, що належать нашій Сонячній системі, розташовуються над фігурами богів чи людей.Малюнок на аркадській печатці, що датується третім тисячоліттям до нашої ери, відрізняється від стандартного зображення небесних тіл. На ній вони показані не окремо, а як група з одинадцяти куль, що оточують велику променисту зірку. По всій видимості, саме так шумери уявляли собі Сонячну систему, що складається з дванадцяти небесних тіл. Зазвичай ми зображаємо нашу Сонячну систему у вигляді вишикувавшихся в одну лінію планет, відстань від яких до Сонця поступово збільшується.Якщо пильніше вдивитися в збільшене зображення Сонячної системи то можна помітити, що оточуючі зірку «точки» насправді є кулями, розміри і розташування яких в точності відповідають схемі Сонячної системи на аркадській печатці.

За невеликим Меркурієм наступна більш велика Венера. Поряд із Землею, розміри якої приблизно збігаються з розмірами Венери, зображений маленький Місяць. Ще далі, якщо рухатися проти годинникової стрілки, розташований Марс, який менший за Землю, але більший Місяця або Меркурія.На древньому малюнку є зображення невідомої нам планети, яка набагато більша за Землю, але менша Юпітера і Сатурну і розташовується слідом за ними. Далі йдуть дві планети, відповідні нашим Урану та Нептуну. І, нарешті, на малюнку присутній Плутон, хоча і не на своєму звичному місці, позаду Нептуна, а між Сатурном і Ураном.

Незважаючи на те що на шумерських малюнках Місяць постає перед нами повноцінним небесним тілом, всі інші відомі нам планети знаходяться на своїх місцях (за винятком Плутона) і зображені в правильному масштабі. Тим не менше, судячи з цього малюнку 4500-річної давності, в Сонячній системі існує — або існувала — ще одна велика планета, орбіта якої пролягає між орбітами Марса і Юпітера. Нам належить переконатися, що це і є Дванадцята Планета, рідна планета не-філім. Якщо б цю шумерську карту стали вивчати двісті років тому, то дослідники подумали б, що шумери мали хибне уявлення про нашу Сонячну систему, припускаючи існування планети за Сатурном. Тепер ж ми, принаймні знаємо, що Уран, Нептун і Плутон дійсно знаходяться в цій області простору.

Чи є інші відмінності в стародавньої моделі плодом уяви або шумери отримали від нефілім достовірну інформацію, що Місяць колись був повноцінним членом Сонячної системи, Плутон розташовувався поблизу Сатурна, а між Марсом і Юпітером перебувала Дванадцята Планета?  Що панувавша тривалий час теорія про те, що Місяць — це всього лише «заморожений м’яч для гольфу», була відкинута тільки після декількох успішних польотів американських космічних кораблів в рамках програми «Аполлон».

Найбільш правдоподібною вважалася гіпотеза, що Місяць представляє собою брилу матерії, що відірвалася від Землі в ті часи, коли наша планета була ще розплавленою та пластичною. Якщо б не удари мільйонів метеоритів, які залишають кратери на поверхні Місяця, це був би безликий і неживий шматок матерії, затверділий і вимушений стати вічним супутником Землі.Однак результати досліджень автоматичних зондів змусили засумніватися у справедливості цієї гіпотези.

З’ясувалося, що хімічний і мінеральний склад Місяця істотно відрізняється від хімічного і мінерального складу Землі, що суперечить теорії «відриву». Експерименти, проведені на Місяці американськими астронавтами, а також аналіз привезених ними місячних порід, не залишили сумнівів у тому, що нині млявий Місяць колись був «живий». Як і Земля, він складається з декількох шарів, що свідчить про поступове остигання і твердіння розплавленої маси матерії. Як і Земля, Місяць виділяє тепло, але виходить воно від радіоактивних порід, «які варяться» під величезним тиском в його ядрі, — радіоактивні матеріали розташовуються тут поблизу поверхні. Тут знаходимо ще одне протиріччя — питома маса цих матеріалів занадто велика, щоб вони могли спливти наверх в суміші розплавлених порід. Як же тоді вони виявилися поблизу поверхні Місяця?

Гравітаційне поле Місяця нерівномірне, наче величезні шматки важких порід (таких, як залізо) не опустилися в ядро, а залишилися хаотично розкиданими в товщі речовини. Але які процеси лежали в основі цього явища? Вчені виявили докази того, що стародавні місячні породи були намагнічені. Крім того, є дані про зміну і навіть заміну полярності магнітних полів. Чим були викликані ці явища: внутрішніми процесами невідомої природи або якимось зовнішнім впливом?

Астронавти «Аполлона-16» знайшли на Місяці породи, що утворилися в результаті дроблення твердих мінералів та їх повторного сплавлення в результаті сильного і раптового нагріву. Коли і як ці породи були роздроблені, а потім спеклись? В інших зразках місячного грунту виявилася велика кількість радіоактивних ізотопів калію і фосфору, які на Землі зустрічаються тільки на великій глибині. Проаналізувавши всі ці дані, вчені прийшли до висновку, що Місяць і Земля сформувалися з одних і тих самих матеріалів приблизно в один час, але далі розвивалися як самостійні небесні тіла.

На думку вчених з Національного управління з аеронавтики і космічних досліджень США (NASA), перші 500 мільйонів років свого існування Місяць еволюціонував «нормально». Потім відбулося наступне (за даними статті, опублікованій в «The New York Times »).Найсильніші катаклізми мали місце близько 4 мільярдів років тому, коли небесні тіла розміром з великі міста і навіть невеликі країни стикалися з Місяцем, формуючи на нім величезні западини і здіймаючи гори.Величезна кількість радіоактивних мінералів, що залишилися після сутичок, почали нагрівати розташовані в глибині гірські породи, розплавивши їх значну частину, в результаті чого потоки лави стали проливатись на поверхню через тріщини в корі.«Аполлон-15» виявив у кратері Ціолковського осипу, розмір який у шість разів перевищує найбільшу осип гірських порід на землі. «Аполлон-16» виявив, що при зіткненні, в результаті якого утворилося море Нектар, уламки розлетілися більш ніж на 1000 миль. «Аполлон-17» приземлився поруч з виступом, який в сім разів вищий будь-якого подібного  на Землі.

Для його формування необхідні коливання місячної кори, сила яких у вісім разів перевершує найпотужніший землетрус за всю історію нашої планети.Наслідки цієї космічної події відчувалися протягом 800 мільйонів років, і тому зовнішній вигляд і поверхня Місяця остаточно сформувалися близько 3, 2 мільярди років тому.Таким чином, шумери були праві, зображуючи Місяць як самостійне небесне тіло. Крім того, вони залишили нам текст, що описує і пояснює космічну катастрофу, про яку говорили фахівці NASA. Планета Плутон заслужила у вчених репутацію «загадкової».

Решта планет обертаються навколо Сонця по орбітах,які майже не відрізняються від правильних кіл, тоді як ексцентриситет орбіти Плутона дуже значний — його орбіта являє собою витягнутий еліпс. Орбіти всіх інших планет лежать в одній площині, а площина орбіти Плутона відхилена від неї приблизно на 17 градусів. Із-за цих двох особливостей Плутон є єдиною планетою Сонячної системи, яка перетинає орбіту іншої планети, Нептуна.

За своїми розмірами Плутон відноситься до класу «супутників». Його діаметр становить близько 3600 миль — трохи більше, ніж діаметр Тритона, супутника Нептуна, або одного з десяти супутників Сатурна — Титана. Незвичайні характеристики Плутона змусили вчених припустити, що цей «відщепенець» розпочав своє небесне життя в якості супутника, але потім якимось чином зумів «втекти» від господаря і почав обертатися на власній геліоцентричній орбіті. Найголовнішим з усіх питань, що стосуються формування Сонячної системи, є питання про існування Дванадцятої Планети.

Це здається неймовірним, але наші астрономи вже шукали докази того, що така планета дійсно існувала десь між Марсом і Юпітером. До кінця вісімнадцятого століття, ще до відкриття Нептуна, кілька астрономів продемонстрували, що «віддалення планет від Сонця підкоряється певним законам». Ця гіпотеза, що отримала назву закону Боде, переконала вчених в тому, що ще одна планета повинна була обертатися навколо Сонця там, де в даний час не спостерігається ніякого великого небесного тіла — тобто між орбітами Марса і Юпітера. Натхненні математичними розрахунками, астрономи почали ретельно досліджувати небо в області, де повинна була знаходитися відсутня планета. У перший день дев’ятнадцятого століття італійський астроном Джу-Зепп Піацці виявив саме в цій області дуже маленьку планету (485 миль в поперечнику), яку він назвав Церерою. До 1804 кількість відомих астероїдів зросла до чотирьох; в даний час виявлено більше 3000 астероїдів («малих планет»), що обертаються навколо Сонця в так званому поясі астероїдів.

Астрономи не сумнівалися, що ці уламки розсипавшоїся планети. Російські вчені назвали її фаетоном («колісницею »). Незважаючи на переконання в існуванні цієї планети, астрономам ніяк не вдавалося пояснити її загибель. Можливо, вона вибухнула? Але в цьому випадку уламки повинні були розлетітися на всі боки, а не утворити «пояс». Якщо планета зруйнувалася в результаті зіткнення, то куди поділося небесне тіло, з яким вона зіткнулася? Або воно теж розсипалося?

Однак загальної маси сміття, обертового в поясі астероїдів навколо Сонця, недостатньо навіть для однієї планети, не кажучи вже про двох. Крім того, у всіх астероїдів однаковий напрямок обертання навколо своєї осі, і це свідчить про те, що вони утворилися з одного небесного тіла. Яким же чином розсипалася ця відсутня планета і що стало причиною катастрофи?

Відповіді на ці питання прийшли до нас з глибокої давнини. Близько ста років тому розшифровка знайдених в Месопотамії давніх текстів підвела вчених до несподіваного висновку: вони не тільки перегукувалися з деякими фрагментами Священного Писання, але і  передували їм. Робота Еберхарда Шредера «Die Keilschriften und das alte Testament», опублікована в 1872 році, стала першою в цілому потоці книг, статей, лекцій і дискусій, не вичерпується протягом півстоліття. Чи існував в глибокій старовині зв’язок між Вавилоном і Біблією? Газетні заголовки були провокаційними: «BABEL UND BIBEL».

Серед безлічі текстів, виявлених Генрі Лейяр-дім серед розвалин бібліотеки Ашурбаніпала в Ніневії, виявився міф про створення світу, не схожий ні на одну з історій з Книги Буття. Текст, відновлений за фрагментами табличок і опублікований Джорджем Смітом у 1876 році («The Chaldean Genesis»), незаперечно свідчив про існування аккадського тексту, написаного Старовавилонським шрифтом і оповідає про те, як бог створив Небо, Землю і всі живі істоти на Землі, включаючи людину. В даний час існує багато літератури, в якій месопотамський текст порівнюється з відомостями, викладеними в Біблії.

Схожі записи

Не проходьте мимо, а поділіться публікацією в соц.мережах!!!

Будь ласка залишіть свій коментарій нам буде приємно почути вашу думку!

Увага: Комментарії модеруються. Відправляти знову не потрібно. Дякуємо за розуміння!!!