Трагічна історія Атлантиди була розказана відомим давньогрецьким філософом Платоном більше двох тисяч років тому. От що писав Платон про Атлантиду в діалозі «Тимей»:…

«Тоді адже море це [Атлантичне. – А.П.] було судно плавно, тому що перед устям його, що ви по-своєму називаєте Геракловими Стовпами [Гібралтарська протока. – А.П.], перебував острів. Острів цей був більше Лівії [північно-західної Африки. – А.П.] і Азії [Малої Азії. – А.П.], узятих разом, і від нього відкривався мореплавцям доступ до островів, а з тих островів – до всього протилежного материка [до Америки? – А.П.], яким обмежувалося той щирий понт [море. – А.П.]. Адже із внутрішньої сторони устя, про яке говоримо, море представляється бухтою, чимсь начебто вузького входу, а те, що із зовнішньої сторони, можна назвати вже сьогоденням морем, так само як і навколишній його землі, по всій справедливості,- щирим і зробленим материком».

З вищенаведеного тексту можна зробити наступний висновок.

Платон ясно вказує, що так називане «Атлантичне море» є не чим іншим, як Атлантичним океаном у нашому розумінні, – недарма він називає це море «щирим понтом». У той же час він чітко вказує, що внутрішнє, тобто Середземне море є як би «бухтою» зовнішнього Атлантичного океану.

З тексту також треба, що «острів Атлантида» перебував саме в Атлантичному океані, десь на захід від Гібралтарської протоки, «по ту сторону устя», «перед устям», а не в Середземне море, тобто «по цю сторону устя». Отже, Атлантиду Платона потрібно шукати тільки в Атлантичному океані.

Платону також відомо про існування далі на заході, за межами Атлантиди, величезного заатлантичного материка, тобто Америки.

У діалозі «Тимей» своє оповідання Платон закінчує наступними словами: «Згодом же часу, коли відбувалися страшні землетруси і потопи, в один день і тяжку ніч вся наша військова сила [праафінян, на яких пішли війною атланти. – А. П.] разом провалилася в землю, та і острів Атлантида зник, поринувши в море. Тому і тамтешнє море виявляється тепер несудохідним: плаванню перешкоджає безліч окам’янілого бруду, що залишив за собою осілий острів».

Отже, Атлантида загинула, опустившись на дно океану; опускання це не було дуже глибоким, оскільки вулканічний попіл, що випав, і пемза утворили важкодоступні мели. Можна припустити, що Атлантида, будучи вже зануреної, продовжувала і надалі опускатися усе глибше і глибше…

Платон ніде не вказує дату загибелі Атлантиди, приводиться тільки дата міфічної війни між праафінянами і атлантами (атлантологи стверджують, що між закінченням війни і загибеллю Атлантиди пройшло не дуже багато часу). Однак є деякі підстави припускати, що, ґрунтуючись на відомостях про пізніший стан культури на залишках Атлантиди, Платон уважав, що така ж культура існувала і у той час, яким він датує міфічну війну, тобто 12 тисяч років тому.

Свідчення Платона не єдине у своєму роді. В античній стародавності про величезну землю «за Геракловими Стовпами», оточеної архіпелагом малих островів, писали Стратон і Плиній, Эліан і Плутарх, Діодор Сицилійський і Аммиан Марцеллин.

Відкриття Америки в XV столітті, природно, наводило на думку, що новий материк і є Атлантида Платона. В XVI-XVII століттях ця думка була найпоширенішим.

В XVIII столітті з’явилися нові версії, Атлантиду шукали на південно-західному березі Африки, на Скандинавському півострові, у Палестині й навіть на Кавказі.
Наприкінці XVIII століття Делиль де Саль зробив огляд усього, написаного про Атлантиду, присвятивши їй особливу частину своєї гігантської праці в 52 томах «Історія всіх народів світу або історія людей» (1779).

У тім же XVIII столітті були початі спроби витлумачити повідомлення Платона на підставі точних наукових даних. Показання діалогів, що Атлантида лежала «за Геракловими Стовпами», давало привід бачити її залишки в островах, що перебувають на захід від Африки. Наприклад, ряд учених уважали вершинами гір затонулої Атлантиди острова Піднесення і Святої Олени.

Теорія про Атлантиду із інших джерел

На початку XIX століття більшість учених дотримувалися думки, що Атлантида – просто казка, вигадана Платоном, що бажав надихнути афінян розповіддю про подвиги їхніх предків. Був, щоправда, Олександр Гумбольдт, що вважав, що міф про загибель Атлантиди заснований на якомусь правдивому історичному факті, перебільшеному фантазією.

У середині XIX століття з’явилася одна із самих фундаментальних робіт про Атлантиду, написана російським автором, але по-німецькому, – мовознавець і мандрівник Авраам Норов випустив роботу «Атлантида в грецьких і арабських джерелах», у ній зроблений кропіткий звід всіх свідчень про Атлантиду.

Однак інтерес широкої публіки до теми Атлантиди з’явився тільки після виходу популярної книги американського конгресмена Ігнаціуса Донеллі «Атлантида – допотопний світ» (1882). Завдяки гарній рекламі в пресі, ця робота стала вважатися класичної, а за Донеллі закріпилася слава чи ледве не батька атлантології.

Проаналізувавши матеріал, зібраний по питанню вченими, конгресмен висунув гіпотезу, що Платон описував реально існуючий острів, на якому виникла найперша і сама древня людська цивілізація. Спогаду про неї збереглися в міфології всіх народів світу, адже античні, індуські, скандинавські і всі інші боги були всього лише громадянами Атлантиди. Самою древньою колонією Атлантиди був, імовірно, Єгипет, цивілізація якого була відбиттям цивілізації острова Атлантида. Бронзове століття в Європу прийшов з Атлантиди, також атланти першими почали застосовувати залізо. Атлантида була початковим місцем поселення арійської індоєвропейської родини, а також семітських і деяких інших народів. Атлантида загинула в результаті жахливої катастрофи – острів і майже все його населення були затоплені водами океану.

Теорія Донеллі викликала величезний інтерес, у нього з’явилися продовжувачі й наслідувачі. Друкувалися твори, у яких автори давали волю своєї фантазії, описуючи різні варіанти історії міфічних атлантів.

У російську літературу переказ про Атлантиду прийшло в окультній інтерпретації теософів і антропософов.
Атлантида і Скотт-Элліот.

На початку ХХ століття на російську мову стали переводитися опуси таких авторів, як Эліфас Леви, Луї Лукас, Ганна Безант, доктор Папюс, Рудольф Штайнер, Вільям Скотт-Элліот, – саме ці оккультисти активно переказували Платона, доповнюючи його вбогі описи квітчастими подробицями.

Окультисти не вважали потрібним пояснювати, на підставі яких данних вони відтворюють звичаї і спосіб життя народу, що с гинули. По їхньому твердженню, усяка подія залишає «відбиток» у навколишньому світі, і за допомогою ясновидіння, доступного деяким обраним («присвяченим»), окультисти вищих рангів можуть побачити картини минулого і розібратися в їхньому змісті.

Найбільш повний окультний переказ про Атлантиду було опубліковано в 1896 році Скотт-Элліотом у його книзі «Історія Атлантиди». Скотт-Елліот запевняв, що повідомлювані в його праці факти відповідають дійсності, оскільки отримані з архіву древнього окультного «Білого братерства». Однак відразу обертає на себе увага, що добуток Скотт-Елліота має характер історико – утопічної праці, що буяє величезною кількістю подробиць, занадто підозрілих для переказу настільки древньої хроніки, як історія Атлантиди.

Основна концепція, покладена в основу праці Скотт-Елліота, полягає в прийнятті ідеї про існування на Атлантиді за багато тисячоріч до нашого часу цивілізації, що перевершувала сучасну по її стані на кінець XIX століття.

Згідно Скотт-Елліота, забутий континент мільйон років тому займав більшу частину Атлантичного океану. Екваторіальні області включали Бразилію і весь простір океану до Золотого Берега Африки. Північною своєю частиною Атлантида простиралася на кілька градусів східне Ісландії, а південної доходила до того місця, де зараз перебуває Ріо-де-Жанейро.

800 тисяч років тому відбувся перший катаклізм. Атлантида втратила свої полярні області, її середня частина зменшилася і роздрібнилася, Америка відокремилася протокою, що утворилася; сама Атлантида ще простиралася уздовж Атлантичного океану від північних широт до екватора. З північно-східної частини, що відірвалася, її утворилася Великобританія, що включала, крім Британських островів, ще також Скандинавію, північ Франції і найближчі моря.

Друга геологічна катастрофа осягла Атлантиду близько 200 тисяч років тому. За винятком деяких змін на континентах Атлантиди і Америки і затоплення Єгипту, процеси опускання і підняття материків у цю епоху були незначні. Острів Скандинавія тоді приєднався до материка. Сама ж Атлантида розділилася на два острови: північний, більший, що називався Рута, і південний, менший, що йменувався Даітья.

Далі Скотт-Елліот повідомляє, що найбільший по грандіозності катаклізм відбувся 80 тисяч років тому. Атлантида продовжувала ще існувати у вигляді щодо невеликого острова – Посейдоніди, залишку Рути. Це та Атлантида, про яку писав Платон. А від Даіть залишився незначний шматочок суши.

Нарешті в 9564 році до нашої ери відбулася четверта катастрофа. Атлантида поринула на дно океану, а границі суши і моря прийняли сучасний вид.

Викладаючи далі історію окультної Атлантиди, Скотт-Елліот приводить безліч подробиць послідовності заселення Атлантиди різними народами.

Третім народом, що заселив Атлантиду після тлаватлей, були тольтеки, що поширилися по Атлантиді 850 тисяч років тому з її західного узбережжя. Окультисти вважають своїх тольтеків праотцями племені тольтеків, які, у свою чергу, були попередниками ацтеків у Мексиці, і відносять вчасно їхнього панування на Атлантиді пік розквіту мексиканської цивілізації.

Потім починається період занепаду Атлантиди, і тольтеків послідовно поміняють семіти, аккадійці, монголи. Слід зазначити, що окультні подання про ці народи сильно відрізняються від прийнятих у науці.

Згідно Скотт-Елліоту, столицею Атлантиди із часу тольтеків стає Місто Ста Воріт, що нібито розташовувався на території з координатами 15° с. ш. і 40° з.д. Між іншим, батиметрія цього місця Атлантичного океану не показує нічого навіть приблизно схожого на опис головного царства Атлантиди по Платону. Немає ні натяку на навколишні його величезні гори з півночі, заходу і півдня. Лише далеко на заході проходить підводний Північно-Атлантичний хребет.

По Скотт-Елліоту, Місто Ста Воріт мав населення у два мільйони чоловік. Він був оточений місцевістю, схожої на парк, а навколо міста було багато вілл правлячого класу (суспільство окультної Атлантиди мало різко виражений кастовий характер і було засновано на рабстві). Столиця Атлантиди загинула при другому катаклізмі. Схоже, сама назва і описи Міста Ста Воріт були запозичені з реконструкції древнього Вавилона, теж, по переказі, що мав сто воріт, а по населеності не уступали фантастичній столиці Атлантиди…

Ясно, що подібна голослівна реконструкція викликала серйозні заперечення з боку вчених. Так, в 1912 році російський дослідник Богачев, розповідаючи у своїй брошурі «Атлантида» про окультний переказ, неодноразово підкреслював, що карти, якими Скотт-Елліот постачили свою працю, не мають нічого загального з геологічними картами описуваних їм епох і що все це переказ буяє величезною кількістю помилок і безглуздостей.

Невід’ємною частиною переказу є легенда про високу цивілізацію атлантів. При цьому окультисти вводять у свої оповідання відомості про нові і нібито ще невідомих науці види енергії, відкритих атлантами. Уважний розгляд всіх цих «нових» видів енергії показує, що вони являють собою вигадливий гібрид з модних фантазій про «життєву силу» і застарілих подань про «внутрішньоатомну енергію».

Щодо цього особливо постарався засновник антропософії Рудольф Штайнер, що, випливаючи духу часу і відповідно модернізувавши вже застарілу палеофантастику теософів, висував твердження, що фізика атлантів, мов, відрізнялася від сучасної! Видимо, це означає, що в ті часи закони природи були іншими, чим сьогодні!