Кіммерійці хазяйнували на території Україні близько 400 років – з XI по VI століття до нашої ери. Чого “набралися” від них предки українців? І “набралися” взагалі чогось? Якщо так, то чи залишилося це щось у джентльменському наборі сучасного українця?
Для початку розберемося, хто такі кіммерійці і який у них був менталітет.
Кіммерійці – перший зі східноєвропейських народів, який завдяки Гомеру став нам відомий по імені. В “Одіссеї” поет поміщає їх десь на крайній півночі. Геродот уточнює: жили кіммерійці не тільки на півночі, а і у Понта Евксінського. А на думку сучасних істориків, вони займали всю територію нинішньої України – від Карпат до Донецької області. Прибутки ці племена з Ірану, на давньоіранської мові слово “кіммерійці” означає “рухливий загін кочового населення”.
Основне проведення часу цього “рухомого загону” – розбій. Кіммерійці – яскраво виражений агресивний етнос. Вони не замислюючись йшли в бій з переважаючим за чисельністю противником, розбивали його й грабували поселення. У боротьбі з кіммерійцями зазнали поразки Фрігія, Лідія, Віфанія; їх набігам довгий час піддавалися грецькі міста Малої Азії. У 714 р. до н.е. кіммерійці знахабніли остаточно – вторглися в Урарту, найпотужніше, порівнянне з Римом в період його розквіту, держава Передньої Азії, що володіла Північною Месопотамією, Сирією, Закавказзям, нинішніми турецькими та іранськими територіями. Проти кіммерійців з усієї Азії були зібрані війська. Однак вони завдали всієї цієї об’єднаної мощі нищівної поразки.
За рахунок чого кіммерійці здобували перемоги? Насмілюся припустити, не в останню чергу за рахунок свого менталітету. У той час як військове мистецтво їх ближніх і далеких сусідів базувалося на вишколі, ієрархії та дисципліні, ментальність кіммерійців відрізнялася анархізмом, нахабством, “свавіллям”. Кіммерійські воїни – холерики, психопати, вели себе настільки зухвало, безцеремонно і непередбачувано, що ставили в безвихідь навіть найзапекліших хамів. Вони перемагали за рахунок незвичайної для свого часу тактики, основу якої становила рухливість. У них не було піхоти – їх війська складалися винятково з кінних загонів лучників. Таке військо було надзвичайно маневренно. А стрілецьку зброю відрізнялося небувалою далекобійністю і пробивний силою – їх стріли тримали противника на відстані. Стрілянина велася на скаку, причому не через голову коней, а у зворотний бік. Це – фірмовий стиль кіммерійців: коні, що летять від небезпеки, не потребували поводах і могли управлятися лише ногами вершників – загін вихором мчав повз супротивника, а злива стріл косив ворога наповал.
Ось чому громіздкі, добре екіпіровані війська ніяк не могли з ними впоратися. Цю тактику у кіммерійців перейняли скіфи, які і витіснили їх з “українських” земель – частина кіммерійських племен стала найманцями своїх колишніх ворогів, частина відкочувала в лісостепові райони, асимілювалася з осілим землеробським населенням і стала однією з ланок формування слов’ян.
У цій книзі ми згадаємо про кіммерійців ще не раз. А поки, забігаючи вперед, зауважу, що їхня тактика бою перейшла в арсенал наступних поколінь жителів цих територій, не лише скіфів, але і слов’ян – венедів, склавинів та антів. І, в якійсь мірі, запорізьких козаків, набіги яких завжди відрізнялися швидкістю, зухвалістю, “свавіллям”. Саме цей стиль ведення війни взяв на озброєння безстрашний “невловимий месник” – Нестор Махно.
