Марсіанську цивілізацію знищила Смерть. Залишилися Страх і Жах…

Марс із незапам’ятних часів називають “Червоною планетою”. Світло цієї кривавої “крапельки” на нічному небокраї незмінно викликав у людей почуття тривоги. І напевно, не випадково древні вавилоняни, греки і римляни ототожнювали Марс з богом війни..

У періоди Великих протистоянь, коли ця планета максимально наближалася до Землі, починалися самі жорстокі війни. Похмура ця прикмета збувалася і у наш час – наближення Марса в 1940-1941 роках було ознаменовано початком Другої світової…

Історія дослідження “Червоної планети” складається із суцільної низки надій і розчарувань. Варто згадати знамениті “канали”, відкриті італійським астрономом Скіапареллі. Він перший припустив, що дивні смуги і лінії, видимі в телескоп на поверхні Марса, – справа рук позаземної цивілізації. І отут почалися сюрпризи. Канали то з’являлися, то зникали. Визначеності не було, хоча за феноменом вели полювання багато видатних астрономів. Небесні карти доводилося перемальовувати з обтяжуючою частотою. “Канал” Нефеса-Тота, приміром, видимий спершу зовсім чітко, в 1939 році став ледве помітним, в 1941 році зовсім роздвоївся, а в 1958 перетворився в незрозумілу широку смугу.

Така ж доля і марсіанської піраміди, чіткі геометричні форми які, нагадували єгипетські. А Марс продовжував жартувати над ученими, підкидаючи їм чергові “ілюзії”.

…25 липня 1976 року американська міжпланетна станція “Вікінг-1” сфотографувала на поверхні Марса дивне утворення довжиною 1,5 кілометра, що нагадує жіноче обличчя. Це була сенсація – знімок обійшов всі періодичні видання світу і неодноразово з’являвся на телевізійних екранах. Фахівець компанії “Аналітик сайенсиз” у Бостоні (США) Марко Карлотто побудував за комп’ютерною методикою тривимірне зображення згаданої структури і – справді одержав “голову”! Потім, підсиливши контрастність правої, затіненої її сторони, виявили друге “око” приблизно на сто метрів нижче “носа” і навіть щось нагадувало “зуби”! У своїй статті в науковому журналі “Прикладна оптика” Карлотто писав: “Отримані результати наводять на думку, що все це НЕ може мати природного походження”.

Трохи пізніше дослідник Вінсент ди Піетро і кібернетик Грегори Моленаар виявили в архіві марсіанських знімків, що зберігаються в НАСА, друге зображення “обличчя”! Цей знімок був зроблений через 35 діб після першого. Комп’ютерна обробка не тільки підтвердила деталі першої фотографії, але і виявила додаткові подробиці. Тепер на ній були видні “очні яблука” з “зіницями”, знову ж “зуби” і на освітленої сонцем “щоці”… кам’яну “сльозу”! Ді Піетро і Моленаар сказали: “Якщо разючі деталі цієї кам’яної “голови” виникли природно, то природа повинна бути високорозвиненою істотою!”

25 червня 1995 року керівництво НАСА (американського Національного керування по освоєнню і дослідженню космічного простору) під тиском громадськості включило в програму польоту міжпланетної станції “Марс Глобал Сервейер” контрольну зйомку “обличчя”. 5 квітня 1998 року в Центрі керування польотами одержали довгоочікувані фотографії. Міжпланетна станція сфотографувала жадане “обличчя” з висоти 440 кілометрів (в 1976 році зйомка велася з висоти 1870 кілометрів). І знову почалися “марсіанські сюрпризи” – “обличчя” зникло, як до цього зникали “канали”. На нових фотографіях замість уже знаменитого Сфінкса виявилися звичайні скелі, дивлячись на який “обличчя” важко навіть при наявності самої буйної фантазії.

Куди ж поділася гігантська скульптура, чиє зображення у свій час пройшло не одну строгу експертизу? Фанати стали винити у всьому традиційне лукавство чиновників від американської космічної науки, що давно здобули собі репутацію “затискувачів” космічних фотографій з аномальними сюжетами. Їм, мов, нічого не коштувало пред’явити знімок зовсім іншого місця… Або відбувся якийсь катаклізм, що знищив гігантську статую? Або марсіани вирішили скрити її від об’єктивів землян? Або це дійсно всього лише гра світла і тіні?

Так чи інакше, але у вчених знову немає чіткої відповіді на сакраментальним питання, що стало: є чи життя на Марсі? Тому нам здалася цікавої гіпотеза А. Портнова, що вносить деяку визначеність. Відправною крапкою для міркування послужив незвичайний цвіт планети.

Чому Марс червоний.

На фотографіях поверхні Марса чітко видно висохлі русла рік? Подібність кольру Марса і крові розумівається однією і тією же причиною – достатком оксиду заліза. Саме ця речовина офарбовує і гемоглобін і марсіанську поверхню.

Радянські і американські космічні станції, що зробили посадку на Марс, передали детальні фотографії кам’янистих пустель, засипаних червоним залозистим піском.

Проникливі середньовічні алхіміки не помилилися, зробивши знак Марса символом заліза. Майже вся поверхня цієї планети покрита товстим шаром іржі.

А де іржа, там і вода. Раніше на Марсі води було багато. Про це свідчать сліди, що залишилися на поверхні, колись грандіозних водних потоків. Червоноколірні марсіанські піски по суті це розмиті ріками й розвіяні вітрами древні кори вивітрювання. Але однієї лише води для утворення “іржавої планети” явно недостатньо. Приміром, великі супутники Юпітера Ганімед і Калісто хоча і багаті водою, але зберігають колір геологічних порід практично незмінним. Метали там не тільки не розвіють, але навіть, навпаки, під впливом “сонячного вітру” відновлюються до самородного стану.

Таке ж явище зафіксоване і на поверхні Місяця. Для окислювання заліза необхідно ще одна умова. Яка? Відповідь на це питання можна знайти на землі.

Сьогодні густий червоний порох проклинають водії ґрунтових доріг Африки,Індії, Австралії. А в колишні геологічні епохи, коли клімат був значно тепліше, червоний порох був на всіх материках. Але з’явилися вони лише після того, як в атмосфері стало багато вільного кисню.

Кисень – вірна ознака життя. Всі 1200 трильйонів тонн цього газу зробили на Землі рослини. До речі, для поновлення цієї кількості їм потрібно близько 4000 років.

На фотознімках, зроблених космічними апаратами, чітко видно, що товщина марсіанського ґрунту на схилах марсіанських каньйонів досягає часом декількох кілометрів.

Тим часом розрахунки показують, що для створення там “червоної кірки” усього лише стометрової товщини знадобилося б 500 трильйонів тонн кисню. А з огляду на, що Поверхня Марса становить усього 28 відсотків від поверхні Землі, це відповідає 3200 трильйонів тонн для нашої планети. Очевидно, що таку насичену киснем атмосферу могла створити на Марсі тільки дуже рясна рослинність. Зараз у центрі уваги вчених, що займаються вивченням проблем неземного життя, перебуває метеорит, знайдений в Антарктиді. Це уламок марсіанської породи, занесений до нас якимсь страшним вибухом, а в ньому – останки примітивних мікроорганізмів. Їхній вік нараховує біля трьох мільярдів років.

Історія життя на Землі показує, що навіть за 20 мільйонів років синьо-зелені водорості докембрія перетворилися в могутні ліси кам’яновугільного періоду.

Виходить, часу для розвитку на Марсі складних форм життя було більше чим досить. І на сакраментальне питання лектора з “Карнавальної ночі” треба відповідати: “Життя на Марсі виразно було”.

Чому ж зараз життя на Марсі немає? Що відбулося?

Відповідь підказує “маленька” особливість марсіанського ґрунту. Справа в тому, що
на відміну від червоного ґрунту Землі породи Марса магнітні! Це обумовлюється тим, що в червоному пилу Землі багато мінералу гематиту (немагнітного окису заліза), а в пісках Марса переважає рідкий на нашій планеті маггеміт. При однаковому хімічному складі в них зовсім різна кристалічна структура і фізичні властивості.

На Землі магнітний окис заліза одержують на заводах штучно, прожарюючи при температурі в 1000 градусів по Цельсію гідроокис заліза. Так виробляється звуконосій для магнітофонних стрічок. Природній маггаміт для цього непридатний – він легко розмагнічується при підвищенні температури.

Під час експедицій по Східному Сибіру Олександр Портнов виявив, що ріки там вимивають із древніх відкладень величезну кількість маггеміта з незвичайною особливістю – при нагріванні ця речовина не губила своїх магнітних властивостей. Він назвав цей мінерал “стабільним маггемітом”. Очевидно, що речовина виникла при потужному (як на заводі) прожарюванні червоного ґрунту. Як це могло відбутися в природних умовах?

Відповідь на цю загадку ховається в метеоритному кратері біля ріки Попигай. Віспину діаметром більше 130 кілометрів у діаметрі залишив у сибірській тайзі гігантський астероїд, що впав на землю 35 мільйонів років тому. Це була одна із самих значимих катастроф в історії нашої планети. Можливо, саме через неї відбулася сильна зміна тваринного світу і геологічний палеогеновий період змінилася неогеновим.

Втім, це припущення. А от факти: від теплової енергії удару астероїда розплавилося до 5000 кубічних кілометрів гірських порід. Про небувалий тиск, що виник у центрі Попигайського кратера говорить і те, що там зараз укладено найбільше у світі родовище алмазів. Причому не кубічних за структурою, як у кімберлитових трубках, а гексогональних, що виникають тільки при тиску в сотні тисяч атмосфер. Жаль, що якість попигайських кристалів дуже низьке і їх не можна використати навіть у технічних цілях.

Ця древня катастрофа і достаток магнітного окису заліза навколо Попигайського кратера безсумнівно зв’язані. Крім удару астероїда, ніщо не могло прогріти гірські породи до тисячі градусів на настільки великій площі. Але і це лише скромна ілюстрація до природних катаклізмів, що відбувалися на Марсі. На фотографіях “Червоної планети” видні сотні таких кратерів. Таке враження, що це була потужна і практично одночасна астероїдна атака.

Один із двох маленьких супутників Марса – Фобос обертається на відстані всього лише 5920 кілометрів від поверхні планети. Астрономи підрахували, що Фобос впритул наблизився до так називаної межі Роша, коли гравітаційні сили планети здатні розірвати супутник на частині. Якщо це відбудеться, Марс піддасться ще одному космічному бомбардуванню.

Олександр Портнов припустив, що в Марса був, принаймні, ще один супутник. Витримуючи стилістику (у перекладі із грецького нинішні супутники Марса Фобос і Деймос переводяться як “Страх” і “Жах”), він назвав його Танатос (“Смерть”).
Кілька мільйонів років тому Танатос був розірваний гравітаційними силами і звалився вниз. Сила ударів була така, що грунти Марса пропалились і стали магнітними, частина марсіанської породи взагалі була викинута в космос. Один з таких уламків (з останками бактерій) і впав на лід в Антарктиді. Тому що льодовий панцир там почав формуватися приблизно 16 мільйонів років тому, те марсіанська катастрофа відбулася не дуже давно (у геологічному, природно, розумінні).

Потужні вибухи не тільки розжарили поверхня Марса, але і знищили багату киснем атмосферу, перетворивши її в плазму і відкинувши в космічний простір” Марс придбав криваве фарбування і став безжиттєвим…

Отже, відповідно до наведеної думки, життя на Марсі була. А чи збереглася вона до наших днів? На це питання вчені зможуть відповісти виразно лише після досліджень безпосередньо на місці. Чекати прийде не так вуж довго – експедиції на “Червону планету” заплановані на початок наступного століття. Ентузіасти існування життя на Марсі не сумують. Вони вважають, що тривалі наукові суперечки однозначно будуть дозволені на їх користь. Адже ще не всі загадки “Червоної планети” знайшли роз’яснення. Так, приміром, не вдалося поки пояснити періодична зміна цвіту деяких ділянок Марса, раптові пилові бури, черзі подій з космічними кораблями, що направлялися до Марса, і, нарешті, таємничі “спалахи”… 8 грудня 1951 року японський астроном Цунео Саеки побачив у телескоп яскраву крапку в марсіанського озера Титонус, що сіяла мерехтливим світлом п’ять хвилин. В 1954 році японці спостерігали два такі “спалахи”, в 1958-м – чотири… В 1994 році число таких спалахів досягло чотирьохсот! Фахівці затверджують, що дивні світіння не схожі на вибухи від падаючих метеоритів або виверження вулканів…

Словом, загадка залишається. А виходить, залишається і надія, що люди не одиноково.

Всесвіту і брати по розуму можуть жити не десь у далекому сузір’ї Тау-Кита, а зовсім поруч із нами.