Життя найбільшого володаря Древнього світу – Олександра Македонського (356-323 до н.е.) наповнене переказами, сказаннями, легендами. Немудро, що серед них безліч пророцтв і пророкувань, адже, як і всі правителі того часу, він постійно просив поради і благословення в богів. Навіть сам день його народження був удень страшного знамення: у ніч на нього, як сказано в історичних джерелах, «хтось Герострат, бажаючи з божевільного марнославства обезсмертити своє ім’я, підпалив храм Артеміди в Ефесі». Жахлива новина швидко розлетілася по світу. Довідався про це і батько немовляти Олександра – цар Пилип II Македонський (382-336 до н.е.). У тім, що народження його сина збіглося з фактом страшного руйнування, Пилип побачив не занадто-те утішне знамення. Тому він негайно ж написав найбільшому філософові і ученому свого часу – Аристотелю. Розумний Пилип був упевнений, що саме Аристотель зможе виховати його сина гідним для призначеного йому трону. Так і вийшов: Олександр Македонський став одним із самих вихованих людей свого часу.
Погруддя Олександра Македонського. II-I століття до н.е.
На жаль, Пилип не зміг повною мірою погордитися вихованням свого великого сина: в 336 році до н.е., коли Олександру було всього 20 років, його батька заколов кинджалом один з недругів. Подібного кінця ніщо не передвіщало: Пилип був любимцем підданих, влада його міцна, він уже був проголошений головним вождем всіх еллінів у війні проти Персії. Однак незадовго до вбивства Пилип відвідав Дельфийського оракула, і піфія пророчила:
Бачиш, телець увінчаний, і кінець його близький.
От і за ним вслід іде жертвоприноситель.
Спочатку, щоправда, придворні витлумачили Пилипу, що телець – це Персія і мова йде про її кінець. А жертвоприноситель – він сам. Але через якийсь час стало ясно: жертвоприносителем з’явився вбивця Пилипа, а жертвою-тельцем, чий кінець близький, сам цар.
Говорять, саме із цього дня осиротілий Олександр Македонський і повірив у пророцтва Дельфийського оракула. І, задумавши в 334 році до н.е. виступити проти персів, Олександр вирішив заручитися проріканням піфії. Однак у Дельфах він прибув у той час, коли за давньою традицією (як говорила легенда, по завіті самого Аполлона) пророцтва не відбувалися. Такі дні називалися в греків «злощасними». Вважалося, що в цей час люди гублять зв’язок з божественним, так що піфіям заборонялося пророкувати. Але діяльний Олександр не бажав чекати.
Він відправив до віщунки жерця, щоб той умовив її вийти до відвідувача. Але піфія, побоюючись порушити традиційну заборону, відмовилася з’явитися. Розгніваний Олександр сам ринувся в храм, знайшов піфію і, незважаючи на те що пророчиця була вже літня, потяг її в таємні покої до триніжка.
Піфія спробувала відбитися, але не змогла. І тоді з досадою вона викрикнула: «Так ти непереможний, хлопчик!» Олександр Македонський відпустив її і засміявся: «Відмінне пророцтво! Інших мені і не треба!» І він пішов із храму, цілком задоволений.
Треба сказати, що потім він частенько приходив до піфії, але вже поводився цілком шанобливо. Та і чому б ні? Він адже став непереможним і великим.
Узимку 334/333 року до н.е., взявши Гордіон, головне місто Фрігії в Малій Азії, Олександр Македонський звернувся до місцевої святині. По легенді, ще в VIII столітті до н.е. знаменитий цар Мідас (той самий, від чийого дотику все перетворювалося в золото і у якого були ослині вуха) установив у храмі на честь свого батька Гордія золоту бойову колісницю. Ремені в цієї колісниці з’єднувалися таким митецьким вузлом, що кінців їх неможливо було знайти. Місцеві жерці розповіли Олександру Македонському і переказ-пророцтво: той, хто зуміє розв’язати цей самий мудрий у світі вузол, знайде владу над всією Азією. Недовго думаючи Олександр Македонський схопив меч і розрубив цей гордіхв вузол. «Шлях вільний! – викликнув він. – А той, хто з мечем, – непереможний! – І, згадавши недавнє пророцтво піфії, додав: – Я непереможний, адже з п’яти років я навіть сплю з мечем!» Після цього він нагородив жерців Гордіона великими дарунками.
Олександр Македонський взагалі вважав, що богів інших релігій і їхніх служителів варто поважати. Під час походу в Єгипет у місті Мемфіс він приніс жертви єгипетським богам, а також Апісу – священному бику єгиптян. Потім Олександр Македонський зробив важкий похід в оазис Сівах, тому що саме там перебував знаменитий оракул Юпітера Аммонського. На жаль, військо заблудилося в Лівійській пустелі, але відбулося чудо: з’явилися два величезних чорних ворони, які стали вказувати йому дорогу.
Прибувши у святилище, Олександр Македонський повідав головному жерцеві про цю подію, і той пояснив, що ворони небесного війська сходять тільки до тих, хто і сам несе в собі частку божественного походження. Ну а жриця-віщунка, пророкуючи Олександру Македонському прийдешні перемоги, взагалі йменувала його сином Зевса. І треба віддати належне цареві, а може, віддати Аристотелю, що виховав його, прийнявши обіцянки майбутніх військових перемог, цар відхилив своє божественне походження. «Як би не були великими мої справи, – не без гордості проголосив Македонський, – але я всього лише людина, а не бог!» А один раз, коли з отриманої їм у бою рани заюшила кров, Олександр, наслідувати древніх поетів, вимовив жартівливим гекзаметром:
Це кров, а не волога, яка
Струменіє в жителів Неба щасливих!
Що ж, у цьому власному пророчому твердженні великий цар-полководець виявився прав. Інакше б він не помер 13 червня 323 року до н.е. І відбулося це не в боь, як могла б обіцяти йому життя полководця, а в банальному маренні від лихоманки, підхопленої колись у поході на Індію.
Недарма один з жерців-брахманів скореного Пенджабу напророкував йому три роки тому: «Нікому не скорити душу нашої країни, але наш дарунок скорить твоє тіло!»
Тоді Олександр Македонський подумав, що це мудра алегорія, але виявилося, що це вираження потрібно розуміти буквально: індійська лихоманка вбила його тлінне і зовсім не божественне тіло. І непереможний меч не допоміг, тому що випав з ослабілих рук.
