Страх смерті

Кожна людина задумувалася у житті чи існус життя після смерті. Але чому ми віруючі люди так боїмося смерті? Як відбувається, що між людьми, що вірують у безсмертя душі, зустрічається така прихильність до всього земного і такий сильний страх смерті?

Страх смерті є наслідок премудрості  Страх смерті необхідний для людини, доти доки вона не дізнається про умови майбутнього життя, як противагу захопленню, що без цього стримуючого засобу може змусити людину передчасно покінчити з життям. У міру того, як людина краще розуміє майбутнє життя, страх смерті зменшується. У той же час, ясніше усвідомлюючи свою місію на землі, людина очікує свого кінця з більшим спокоєм, покірністю і без страху смерті.

Упевненість у майбутнім житті дає інший плин думкам, іншу мету, до цієї впевненості людина працює тільки для  життя, при цій же впевненості людина працює для майбутнього життя, але не зневажаючи і сьогоденням, тому що вона знає, що майбутнє життя залежить від  гарного напрямку, якого вона буде дотримуватися у своєму житті.

Солідарність, яку людина спостерігає між живими і померлими, дає їй поняття про ту солідарність, що повинна існувати між живими.

Щоб позбутися страху смерті, треба змінити свій погляд подивитися на смерть із іншої точки зору, тобто проникнути думкою в духовний світ і одержати точну відповідь що смерті немає.

Це вміння вказує на відомий розвиток втіленого Духа і на відому здатність звільнятися від матерій. У тих же, хто ще недостатньо вдосконалений щодо цього, матеріальне життя панує над життям духовним.

Людина, привязується до зовнішності, бачить життя лише в тілі, тоді як справжнє життя в душі; коли тіло помирає, йому здається, що все скінчено, і людина впадає у відчай.

Якби, замість того, щоб зосереджувати свої думки на зовнішньому одязі, людина направила думки на тіло, на яке вона одягає одяг — на саме джерело життя, на душу, що страждає за усі вчинки людини, людина менш шкодувалаб за тілом. Але для цього треба мати силу, яку людина одержує тільки в старості.

Отже, страх смерті походить від недостатності понять про майбутнє життя. Він вказує на необхідність життя і на побоювання, що все закінчується з руйнуванням тіла, але сам страх смерті викликаний також і таємним бажанням продовження життя душі, у якій людина ще не цілком упевнена.

Зменшується страх смерті у міру того, як міцніє впевненість у самостійному житті душі, і вже зовсім зникає при повній упевненості.

Перша причина полягає в поданні майбутнього життя, поданні, що, могло бути достатнім для малорозвинених розумів, але не могло задовольнити вимог розуму людей мислячих.

«Нам видають, — говорять вони, — за безумовні істини принципи, що суперечать логіці і позитивним даним науки, це одне вже доводить, що вони не щирі».

Звідси в деяких — невір’я: у багатьох же — віра, змішана із сумнівом. Для них майбутнє життя — щось неясне, скоріше, імовірність, чим безумовна впевненість; вони в неї вірять, хотіли б, щоб вона існувала, і, мимо своєї волі, говорять: «А якщо її не існує?.. Сьогодення краще, займемося краще ним, майбутнє прийде саме собою».

Треба зізнатися, що картина майбутнього життя, що малює релігія всіх народів, не представляє нічого привабливого і втішливого. З одного боку — багато засуджених, які відпрацьовують у вічному катуванні і полум’ї свої хвилинни омани, для них століття переміняються століттями без усякої надії на полегшення і жаль, і, що всього безжальніше, каяття для них не дійсно. З іншого боку — що нудяться і слабкі душі чистилища, що очікують свого рятування не від власних спроб удосконалювання, а від доброго бажання живих, що моляться за них.

Це стан не задовольняє ні прагнень, ні інстинктивної ідеї до прогресу, що може бути сполучимо з безумовним блаженством.

Смерть оточена такою сумною обрядовістю, що, скоріше, жахає, ніж збуджує надію. Зображуючи смерть, відтворюють її завжди у відразливому вигляді і ніколи не зображують сном при переході з одного життя в інше. Всі емблеми смерті нагадують про руйнування тіла, показують його огидним і висушеним. Ніде смерть не представляється символом щасливої душі, що розірвала свої земні узи.

Перехід у той, більше щасливий, світ супроводжується стогонами живих, начебто для померлого це важке нещастя. З ними прощаються навіки, начебто не розраховують коли-небудь, побачитися; шкодують за них про радості цього світу, начебто за труною вони не знайдуть собі кращих. «Яке нещастя, — говорять ці люди, — померти молодим, багатим, що має спереду блискуче майбутнє!»

Подання про більше щасливе положення ледь стосується думки людей і не укореняється в ній.

Таким чином, все вселяє страх смерті замість того, щоб відродити надію. І людині знадобиться ще багато часу, щоб відмовитися від всіх цих забобонів, але, у міру того, як буде міцніти його віра, людина буде ближче і ближче підходити до більше здоровому поданню про духовне життя.