Легенди про перевертнів в тому чи іншому вигляді зустрічаються по всій земній кулі. І не тільки легенди: археологи часто знаходять доісторичні наскальні малюнки, що зображають людей зі звірячими лапами, з пташиними крилами і дзьобами або ж з головами кішок, собак, вовків, левів … Навряд чи наскальні малюнки зображували жертв якоїсь дивної мутації.
Швидше за все, це міфічні істоти, боги різного калібру, зовсім необов’язково шкідливі. Вони символізували силу злиття з природою. Але в міру того, як людина стала віддалятися від природи все більше і більше, виник страх бути повністю захопленим дикими силами і втратити контроль. Бути може, саме так перевертні і стали страшними. В Індії є легенди про перевертнів-тигрів, в Африці – про аніото, людях-леопарда. У кельтської міфології зустрічаються розповіді про шовк – людей-тюленя ? досить незлобивих і деколи вибирають собі пару серед простих жителів прибережних сіл. У Японії живуть широко, там цілих три види перевертнів: танукі (борсуки) – вони приносять щастя, кіцуне – лисиці, можуть приносити як радість (особливо якщо перетворюються на красунь і спокушають чоловіків), так і горе (якщо починають лагодити підступи – і таке буває). Третій вид японських перевертнів – бакенеко, кішка, що володіє магічними здібностями.
У Європі перевертень – це перш за все істота, що перетворюється на вовка, або тварюка, яка на вовка схожа. Іноді таких створінь називають лікантропами. Ця назва походить від імені давньогрецького царя Ликаона. Він нібито запропонував Зевсу, верховному богу Олімпу, покуштувати блюдо з чоловічини, при цьому не сказавши про походження м’яса ні слова. Але Зевс на те і був богом, що слів йому було не потрібно – він миттєво розкрив обман і перетворив царя в вовка.
У Німеччині перевертень називається вервольф, в Іспанії – hombre lobo, тобто “людина-вовк”, а у Вірменії – мардагайл (причому це найчастіше це могла бути покарана небом жінка, насильно перетворена в вовчицю і вимушена прожити в цьому вигляді сім років) . На Русі перевертнів іменували волколаках, а після Пушкіна – вовкулаками. Він у своїй поемі, яка описує волколаках, помилився і пойменований того вовкулаком – так і пішло. Ось вона, сила генія – начебто і помилка, а як прижилася! Слово “вовкулак” стало більш вживаним, ніж “волколаках”.
Перевертні в слов’янських легендах зустрічаються часто. Що і казати, коли, згідно з міфом, перевертень навіть встиг посидіти на київському престолі. Мова йде про полоцького князя Всеслава. Жив він в XI столітті і тоді ж в ході міжусобних воєн зійшов на трон правителя Київської Русі. Його ім’я згадується в “Слові о полку Ігоревім”. Там же ми знаходимо переказ, ніби ночами князь перетворювався на вовка.
Це – легенди. А в літописах про Всеслава йдеться цікаве: начебто на своєму споконвічному престолі в місті Полоцьку він просидів 57 років – це аномально довгий період правління, особливо враховуючи період міжусобних воєн між російськими князями. Вважається, що Всеслав міг стати прототипом билинного героя на ім’я Волхв Всеславовіч – це богатир і за сумісництвом чарівник, який міг перетворюватися не тільки на вовка, але і в рибу або птицю.
Правда, є і версія, що легенда про волхвів Всеславовіче набагато старше XI століття. Тоді з прототипом виходить неув’язка. Але те, що богатир теж описується як перевертень, немає ніяких сумнівів. Билина каже: “Став Волх рости-матереть, учився Волх багатьом премудростям: щукою-рибою ходити Волх по синіх морях, сірим вовком нишпорити по темних лісах, гнідим туром – золоті роги нишпорити по полю, ясним соколом літати під хмарою …”.
Цікаво, що немає ніяких міфів про те, ніби билинний Волхв Всеславовіч і вже тим більше історично існував князь Всеслав були небезпечні для людей, перетворюючись на тварин. На двоногих побратимів вони не полювали і взагалі зберігали людський розум в звіриному вигляді. Таку здатність до самоконтролю зазвичай приписують чаклунам. І князь Всеслав, і богатир Волхв Всеславовіч мали міцну чарівницьку репутацію, і вміння перетворюватися на тварин було всього лише однією з їх магічних здібностей.
У слов’янських міфах можна часто зустріти відомості про те, що перевертенні – це не прокляття, а, навпаки, таємний дар, яким володіли волхви, тобто люди, які вміють волховать, чаклувати. Перевертні могли перетворюватися на звірів по своєму бажанню – перекинувшись через встромлений в землю ніж, перекинувшись через себе, через лісовий пень або через залізний обід від бочки. Варіантів безліч. Але при цьому чаклуни зберігали здоровий глузд, чоловічини не шукали, а займалися своїми справами. Наприклад, скорочували час на дорогу через ліс або вивідували плани ворогів, або полювали, або просто використовували звірине тіло, щоб бути невпізнаним.
Так чи інакше, є ціла група легенд, в яких згадуються перевертні, але перевертні ці не є негативними персонажами. Той же богатир Волхв Всеславовіч – один з билинних захисників Київської Русі від ворогів. Правда, воював він, припустимо, не дуже чесно. Міг перетворитися на горностая, пробратися в чужий табір і влаштувати там диверсію, перегриз тятиву у луків. Або міг своє військо перетворити на мурах, щоб ті проникли до обложеного міста, а за стінами повернути їм справжнє обличчя і почати бій. Але так чи інакше цей богатир – герой, а ніяк не ворог.
Правда, образ цього героя, очевидно, язичницький, дохристиянський. Після хрещення на Русі волхвів перестали поважати. На сцені з’являється злий чаклун, який може перетворити на вовка іншої людини просто заради жорстокої забави або з помсти.
Є народні повір’я, ніби чаклуни та відьми, бажаючи когось перетворити на вовка, накидають на нього вовчу шкуру і нашіптують при цьому чарівні слова. Або ж чаклун може підсунути під поріг хати пояс, скручений з мочала. Хто переступить через цей пояс, той і перетворюється на вовка і колишній людський образ може отримати лише тоді, коли Чародійський пояс протреться і лопне, або коли хто-небудь надіне на нього знятий з себе пояс, на який попередньо нав’язав вузли і при нав’язуванні щоразу говорив: “Господи помилуй”.
Ходили легенди, що чаклун може перетворити на вовків одразу кілька десятків людей, наприклад, що зібралися грати весілля. Нібито сам вид людського щастя магу настільки ненависний, що він готовий на саме зле чаклунство. Це повір’я, треба думати, мало під собою абсолютно конкретне коріння. Весілля – звичай, оточений масою прийме, аби не наврочити. Знаючи це, на весілля могли бути люди, уявляє себе чаклунами, і вимагати відкупу, інакше погрожуючи навести на молодих пристріт або навіть перетворити їх на диких звірів.
Вважалося, що перевертні, полеглі жертвами чаклунства, істоти нещасні, але безпечні – розум і раніше при них. Але були волколаках і агресивні – ті, хто померли без причастя і після смерті змушені служити дияволу у шкурі вовка. Такі могли нападати на людей. Версія про те, ніби лікантропія передається через укус (вона часто зустрічається в сучасних романах і фільмах фентезі), у слов’янському світі популярністю якось не користувалася. Мабуть, це породження західного фольклору. Він говорить, що людина, яка отримала укус лікантропія, у наступну чверть перетвориться на перевертня сам, буде бігати в обличчя чудовиська не пам’ятаючи себе і може навіть загризти власних рідних.
Дослідники фольклору кажуть, що казки про перевертнів виникли неспроста, і неспроста саме вовк обраний їх центральним персонажем. У християнській традиції вовка часто порівнювали з дияволом, істотою, який полює за агнцями божими. Метафора про підступні силах зла, прагнуть занапастити душу, стала читатися буквально, і з’явилися страшилки про перевертнів. Також вовк міг уособлюючи собою темні, непідвладні сили природи і сили тваринного начала в людині, які можуть взяти верх і накоїти чимало лиха.
З іншого боку, у легенд про перевертнів були і реальні передумови. Наприклад, існує психіатричне захворювання, коли людина починає себе вважати будь-яким тваринам, тим же вовком. А є вроджений генетичний недуга під назвою “гіпертрихоз”. Його характеризує рясний ріст волосяного покриву на обличчі і верхній частині тулуба. У Середні століття люди з такими відхиленнями могли потрапити в біду через звинувачення в диявольській суті.
Втім, для цього зовсім необов’язково було мати такий виразний дефект. Відомо, що тільки у Франції в період між 1520 і 1630 роками інквізицією були “виявлені” більше 30 тисяч перевертнів, і більшість з них були страчені. Випадок вродженого гіпертрихозу міг бути в одного-двох обвинувачених з усіх – все-таки це дуже рідкісне захворювання. І якщо люди, ніяк на перевертнів несхожі, гинули на вогнищах, то страшно уявити, яку небезпеку піддавалися ті, чия зовнішність через захворювання робилася настільки помітною.
